Альона Велинська

Коли через тиждень вона поступово одужує, то сприймає це як знак, що вона має жити далі. Вона підписує петиції, поширює заклики проти війни у соцмережах і пише листи своїм колишнім кумирам. “Світ має розуміти, що відбувається в Україні”, – каже Альона.

Війна та постійна загроза життю дуже виснажують психіку. Знайома, яка спочатку приймає Альону, як споріднену душу, починає поводити себе агресивно. Атмосфера в будинку стає напруженою. Знайома починає погрожувати Альоні і просить виїхати, бо інакше станеться щось страшне.

Взявши лише свою зимову куртку та особисті речі, Альона залишає квартиру знайомої. Вона знову сама. Її родина живе біля російського кордону і втікати туди безглуздо. Тому вона йде на вокзал і сідає у поїзд, що прямує до Польщі. Зазвичай він у дорозі дев’ять годин. Однак цього разу подорож триває п’ять днів. Люди в поїзді діляться водою та їжею. По дорозі біженцям допомагають волонтери в маленькому містечку близько до кордону з Польщею. “Я була така щаслива і вдячна цим людям. Я записала ім’я містечка, щоб назавжди його запам‘яти. Це було місто Любомль”, – розповідає Альона.

Інші спогади залишає в пам‘яті Альони місто Хелм у Польщі. Коли біженці після довгої та небезпечної подорожі нарешті виходять з поїзда, їх фотографує натовп журналістів. “Ми не милися п’ять днів і були смертельно втомлені. Я відчувала себе здобиччю“, –каже вона.

Альона сідає у наступний потяг, що їде на захід. Втомлена, вона спить сім годин поспіль і прокидається вже у Познані. Для неї це як звільнення: “Я відчула, що вижила… і подорослішала”. Спочатку вона планує залишитися в Польщі, але не розуміє мови і не може знайти роботу. Прочитавши в Інтернеті, що в Німеччині шукають вчених, вона вирішує подорожувати далі. Зараз, у Вольфенбюттелі, Альона мріє знайти маленьку квартиру.