Обличчя України

Logo Gesichter der Ukraine3

Альона Велинська

п'ять днів люди діляться водою та їжею у поїзді

“Це найжахливіша ніч у моєму житті”, – згадує Альона Велінська. Коли 24 лютого в Києві стемніло, Альона – кандидат наук з біохімії втікає до квартири знайомої. Їй страшно і одній витримувати таке психологічне навантаження дуже складно. Повітряна тривога, лунають сирени, надворі непроглядна темрява. Альона постійно бачить спалахи, чує детонації та відчуває, як вибухові хвилі трясуть стіни. Війна. Альона та її знайома постійно слухають новини. Вони дізнаються, які вулиці обстрілюють ракетами, але оскільки Київ – велике місто, а обидві жінки родом не звідси, – вони не знають, наскільки близько підійшла смертельна загроза. “Навіть коли я думаю про це, то мені моторошно”, – каже Альона, розповідаючи вже у Вольфенбюттелі свою історію втечі.

Нарешті вони шукають притулку на сусідній підземній автостоянці. “Людей приходило все більше”, – згадує Альона. “Це матері, люди похилого віку, батьки з дітьми. Багато з них налякані до смерті. Крім того, – мороз. Сидіти можна тільки на голій бетонній підлозі. Кілька сміливців залишають підземну автостоянку, щоб знайти ящики та інші речі на які можна було б сісти.

Альона не може сидіти, вона всю ніч ходить по стоянці. Вранці вона виснажена, у неї висока температура – 39 градусів. Вона повертається назад до квартири знайомої. Аптеки в Києві закриті, але, на щастя, ліки є у неї в валізці, яку вона спакувала залишаючи своє житло. Вона проводить в квартирі знайомої тиждень, хворіє. Навіть коли лунає повітряна тривога, вона більше не виходить з дому. Альона молиться.
“Важко змиритися з тим, що це війна”, – каже вона пізніше. Вона почувається покинутою ще й тому, що зірки російських комедійних шоу – її колишні кумири – або підтримують російську атаку, або просто зникають з поля зору громадськості.

Коли через тиждень вона поступово одужує, то сприймає це як знак, що вона має жити далі. Вона підписує петиції, поширює заклики проти війни у соцмережах і пише листи своїм колишнім кумирам. “Світ має розуміти, що відбувається в Україні”, – каже Альона.

Війна та постійна загроза життю дуже виснажують психіку. Знайома, яка спочатку приймає Альону, як споріднену душу, починає поводити себе агресивно. Атмосфера в будинку стає напруженою. Знайома починає погрожувати Альоні і просить виїхати, бо інакше станеться щось страшне.

Взявши лише свою зимову куртку та особисті речі, Альона залишає квартиру знайомої. Вона знову сама. Її родина живе біля російського кордону і втікати туди безглуздо. Тому вона йде на вокзал і сідає у поїзд, що прямує до Польщі. Зазвичай він у дорозі дев’ять годин. Однак цього разу подорож триває п’ять днів. Люди в поїзді діляться водою та їжею. По дорозі біженцям допомагають волонтери в маленькому містечку близько до кордону з Польщею. “Я була така щаслива і вдячна цим людям. Я записала ім’я містечка, щоб назавжди його запам‘яти. Це було місто Любомль”, – розповідає Альона.

Інші спогади залишає в пам‘яті Альони місто Хелм у Польщі. Коли біженці після довгої та небезпечної подорожі нарешті виходять з поїзда, їх фотографує натовп журналістів. “Ми не милися п’ять днів і були смертельно втомлені. Я відчувала себе здобиччю“, –каже вона.

Альона сідає у наступний потяг, що їде на захід. Втомлена, вона спить сім годин поспіль і прокидається вже у Познані. Для неї це як звільнення: “Я відчула, що вижила… і подорослішала”. Спочатку вона планує залишитися в Польщі, але не розуміє мови і не може знайти роботу. Прочитавши в Інтернеті, що в Німеччині шукають вчених, вона вирішує подорожувати далі. Зараз, у Вольфенбюттелі, Альона мріє знайти маленьку квартиру.