Юлія Єлахіна

Незадовго до того, як росіяни вторгнуться в Україну 24 лютого, в житті Юлії Єлахіної не все гладко. Шлюб 25-річної дівчини не склався і документи на розлучення вже кілька днів лежать у сумці. Вона вагітна. Вона виїхала зі своєї квартири в Сумах на північному сході України і намагається продати студію pole dance, якою керувала як тренер. Центром її життя має стати Дніпро, великий мегаполіс приблизно за 400 кілометрів на південь. Саме туди вона повернулася до дому батьків.

Вона шукає частинку нормальності. За чотири дні до перших бомбардувань вона керує групою молодих танцюристів на конкурсі в Києві. “Вони всі були успішними”, —розповідає Юлія пізніше. Вона з гордістю демонструє фотографії, зроблені на мобільний телефон. Та й сама вона святкує успіх: її відзначають як найуспішнішого тренера заходу. Потім починається війна. Спочатку вона не зовсім розуміє, що відбувається. Вона записана на плановий прийом до лікаря, але не йде на нього. Вся родина залишається вдома. Тільки там вони почувають себе в безпеці. Те, що вона поїхала з Сум, виявляється щастям. Область на північному сході України є однією з перших, яку окупували російські війська.

У Дніпрі до фронту ще далеко, але там ситуація напружена через авіаудари. Нерви не витримують. Батько Юлії закликає вагітну доньку тікати. “Їдь до Німеччини”, — каже він. Але вона не хоче. “Тут мій дім”, – каже вона. Сварки спалахують чи не щодня. – Я поїду з мамою, – нарешті каже Юлія. Але мати відмовляється їхати без батька.

До Юлії телефонують друзі, які втекли до Польщі і ситуація змінюється. Молода жінка сідає у потяг для біженців, що прямує до Львова. За собою у неї рюкзак і сумка з найнеобхіднішим – двома парами джинсів, футболками, светрами, білизною, ноутбуком і одним зі своїх спортивних костюмів. Цього повинно вистачити. У повністю переповненому потягу вона зустрічає молоду жінку, яка не має нічого, крім документів, свого кота та одягу, в який вона одягнена. “Моя історія втечі не є трагічною”, –розповідає Юлія.