Злата Ткаченко

Дніпро

у Вольфенбюттелі талановита плавчиня зʼєднується з національною збірною України

Наступного ранку, як і майже кожного іншого, Злата Ткаченко планує піти на тренування. 15-річна дівчина є прекрасною спортсменкою і членом збірної України з плавання. Звечора вона поставила будильник, але 24 лютого, ще до того, як він зміг задзвонити, Злату розбудив вибух. У її рідному Дніпрі почалася війна. Цим батько Злати пояснює їй шум, ракети та вибухи довкола.

Про тренування не може бути й мови, всі басейни у Дніпрі закриті. Немислимий тепер і запланований чемпіонат України, що мав би початися 8 березня в Харкові. Мегаполіс на північному сході країни стає об’єктом запеклих нападів Росії. Про плавання, а тим паче про чемпіонати ніхто більше й не думає.

На заході України спокійніше і батьки Злати швидко приймають рішення їхати з двома доньками до Івано-Франківська. Місто розташоване біля кордону з Угорщиною, за більш ніж 900 кілометрів від Дніпра. Вже через три дні після початку війни сімʼя Злати прибуває в Івано-Франківськ. Тут є басейн, який працює і Злата може знову тренуватися.

В Івано-Франківську Злата залишається на тиждень, а потім з телефонної розмови з одним з українських тренерів з плавання дізнається про можливості тренувань в місті Дебрецен, що в Угорщині. Подорож Злати продовжується і вона їде з колегою по команді та іншим тренером автомобілем до Угорщини. В дорозі вони проводять цілий день. Їхати їм страшно, адже на головних дорогах вони можуть стати жертвою ракетного удару.

Злата залишається в Угорщині до 23 травня. Через інтернет вона може брати участь у шкільних уроках. Дистанційне навчання вносить хоч трохи нормальності в її життя, навіть нехай рівень такого навчання не відповідає тому, до якого Злата звикла. В Дніпрі вона навчалася в 9 класі приватної школи і наприкінці навчального року вона мала складати іспити. Цього року іспити скасовано, але, на щастя, ця проблема має рішення: “Уряд оголосив, що ми зможемо скласти інший іспит в одинадцятому класі”, –розповідає 15-річна дівчина.

У Дебрецені хороші умови для тренувань, але через деякий час виникають проблеми з одним із тренерів.

Злата не хоче тут залишатися. Вона вирішує поїхати до Вольфенбюттеля з двома товаришками по команді, адже там тим часом зібралася частина збірної України з плавання.

Злата пакує найнеобхідніше. Вона бере з собою великий рюкзак і сумку, і о 3 годині ночі дівчата вирушають на вокзал. Вони не можуть знайти ні таксі, ні трамвая і тому йдуть пішки. Їм доводиться бігти, адже для того, щоб подолати три кілометри у них є лише пів години. Але вони встигають. Їхній шлях пролягає через Угорщину до Відня. Там волонтери вже мають для них квитки на поїзд до Ґеттінґена, де вже чекає тренер Злати.

З батьками Злата спілкується лише через телефон та через інтернет. Батькові не можна виїжджати з України. Мати приїжджала провідати її в Дебрецені на два дні, а потім поїхала назад до Дніпра.

Злата сумує за батьками. Але тато і мама мусять працювати в Дніпрі.

За тим як розгортається війна вона слідкує лише мінімально – щодня не більше 15 хвилин новин. Цього наразі достатньо.