Вадим Сєдих

Курахове

його рідне місто оточене війною

“Для мене це не було шоком”, – каже Вадим Сєдих про початок російської атаки на Україну 24 лютого 2022 року. Перші кілька днів він не кінцево усвідомлював, що відбувається. Вадим родом зі східної України, з Курахового, 20-тисячного міста всього за кілька кілометрів від Донецька. Війна вже давно стала частиною повсякденного життя регіону. Бої там точаться з 2014 року, оскільки російські сепаратисти хотіли звільнити цю територію від України. Знову і знову бої, знову і знову постріли.

39-річний чоловік розказує, що наприкінці лютого все стало набагато гірше, але лише з новин він дізнався, що почалася велика атака на всю Україну.

Насильство швидко набуло нового розмаху і Курахове стало театром воєнних дій – в той час місто знаходилося всього за кілька кілометрів від фронту. Для людей, які навчилися виживати у промисловому місті, умови ставали все більш нестерпними, каже Вадим: “Не було вже ні води, ні їжі, ні напоїв. Люди вишиковувалися в черги перед банкоматами. Але й грошей теж більше не було. Ставало все гірше і гірше. Це була повільна смерть міста”. Місто було майже повністю оточене. Російська армія залишила лише невеликий коридор для відступу по якому жителі втікали з міста.

Вадим терпів 40 днів, але потім і він вирішив тікати. В автобус, що прямував до Краматорська, він сідає з валізою, рюкзаком і пакетом. Переповнений потяг для біженців везе його з Краматорська до Львова, що на заході України. Львів для Вадима не є чужим містом. Тут він прожив два роки коли працював у центрі догляду за людьми, що страждають від залежностей.

Квартир у Львові не вистачає. З початком війни місто біля кордону з Польщею стає центром потоку біженців зі всіх частин України. Якийсь час Вадим проводить в кімнаті в гуртожитку. Тут він зможе залишитися чотири місяці, але потім гуртожиток знову знадобиться студентам і біженцям доведеться виселитися.

Мети у Вадима насправді немає. Але після знайомства у Львові з німецькими волонтерами, які привозять одяг для біженців, він вирішує їхати до Німеччини.

Для 39-річного чоловіка це пригода, яка бентежить його. Він ніколи не був за кордоном, у нього немає паспорта і він не володіє іноземною мовою. Крім того, він може допомогти собі лише в обмеженій мірі. Під час нещасного випадку на роботі два роки тому він втратив половину лівої руки та кілька пальців правої руки.

На вокзалі він знову пірнає у великий потік біженців і спочатку їде до польського міста Перемишль, а через тиждень далі – через Берлін до центрального розподільчого пункту біженців в Ганновері. Звідти його скеровують до Вольфенбюттеля.

“Моя подорож була не така вже й важка”, – каже він, розповідаючи про свою втечу вже у таборі для біженців у закладі Komm, – “найжахливішим був початок війни”.

Майже всі жителі виїхали з Курахового, каже Вадим. Він ще не знає, чи повернеться туди колись. Каже, що протез йому б дуже знадобився. “Я думаю, що міг би навчитися щось робити тут”.

Вадим Сєдих

його рідне місто оточене війною

Що ми робимо

Що ми робимо

Ваша невелика пожертва може нас підтримати.

Реквізити благодійного проекту

Обличчя України