Обличчя України

Logo Gesichter der Ukraine3

Вадим Сєдих

його рідне місто оточене війною

“Для мене це не було шоком”, – каже Вадим Сєдих про початок російської атаки на Україну 24 лютого 2022 року. Перші кілька днів він не кінцево усвідомлював, що відбувається. Вадим родом зі східної України, з Курахового, 20-тисячного міста всього за кілька кілометрів від Донецька. Війна вже давно стала частиною повсякденного життя регіону. Бої там точаться з 2014 року, оскільки російські сепаратисти хотіли звільнити цю територію від України. Знову і знову бої, знову і знову постріли.

39-річний чоловік розказує, що наприкінці лютого все стало набагато гірше, але лише з новин він дізнався, що почалася велика атака на всю Україну.

Насильство швидко набуло нового розмаху і Курахове стало театром воєнних дій – в той час місто знаходилося всього за кілька кілометрів від фронту. Для людей, які навчилися виживати у промисловому місті, умови ставали все більш нестерпними, каже Вадим: “Не було вже ні води, ні їжі, ні напоїв. Люди вишиковувалися в черги перед банкоматами. Але й грошей теж більше не було. Ставало все гірше і гірше. Це була повільна смерть міста”. Місто було майже повністю оточене. Російська армія залишила лише невеликий коридор для відступу по якому жителі втікали з міста.

Вадим терпів 40 днів, але потім і він вирішив тікати. В автобус, що прямував до Краматорська, він сідає з валізою, рюкзаком і пакетом. Переповнений потяг для біженців везе його з Краматорська до Львова, що на заході України. Львів для Вадима не є чужим містом. Тут він прожив два роки коли працював у центрі догляду за людьми, що страждають від залежностей.

Квартир у Львові не вистачає. З початком війни місто біля кордону з Польщею стає центром потоку біженців зі всіх частин України. Якийсь час Вадим проводить в кімнаті в гуртожитку. Тут він зможе залишитися чотири місяці, але потім гуртожиток знову знадобиться студентам і біженцям доведеться виселитися.

Мети у Вадима насправді немає. Але після знайомства у Львові з німецькими волонтерами, які привозять одяг для біженців, він вирішує їхати до Німеччини.

Для 39-річного чоловіка це пригода, яка бентежить його. Він ніколи не був за кордоном, у нього немає паспорта і він не володіє іноземною мовою. Крім того, він може допомогти собі лише в обмеженій мірі. Під час нещасного випадку на роботі два роки тому він втратив половину лівої руки та кілька пальців правої руки.

На вокзалі він знову пірнає у великий потік біженців і спочатку їде до польського міста Перемишль, а через тиждень далі – через Берлін до центрального розподільчого пункту біженців в Ганновері. Звідти його скеровують до Вольфенбюттеля.

“Моя подорож була не така вже й важка”, – каже він, розповідаючи про свою втечу вже у таборі для біженців у закладі Komm, – “найжахливішим був початок війни”.

Майже всі жителі виїхали з Курахового, каже Вадим. Він ще не знає, чи повернеться туди колись. Каже, що протез йому б дуже знадобився. “Я думаю, що міг би навчитися щось робити тут”.