Микола Дерягін

Звичне життя Миколи Дерягина обірвалося 24 лютого 2022 року. Гучні сирени будять його вранці, коли в Чернігові, на півночі України, лунає повітряна тривога. Війна почалася. Для 32-річного батька-одинака та його п’ятирічної доньки це початок одіссеї, яка триватиме понад два місяці і пролягатиме через п’ять європейських країн, з Чернігова до Вольфенбюттеля.

Як тільки вранці першого дня війни залунали сирени, Микола знав – їм з дочкою треба їхати геть. 300-тисячне місто на північному сході України знаходиться надто близько до кордону з Росією та Білоруссю. Замість того, щоб, як завжди, вести дитину в садок, а потім їхати на роботу на будівництво, Микола поспішно пакує кілька комплектів одягу в сумку. Спочатку вони зупиняються у матері знайомого на околиці міста. Цей прихисток здається трохи безпечнішим. Але вночі чути постріли і наступного дня батько з донькою, а також і їхні родичі вирішують поїхати до бабусі у село. Їх дванадцятеро, дев’ятеро дорослих і троє дітей у двох автомобілях. І вони вчасно тікають: “По дорозі ми дізналися, що росіяни вже зайняли Чернігів”, – розповідає Микола.

Але війна швидко наближається. До фронту тепер 15 кілометрів від бабусиної хати. Над селом гримлять винищувачі, їжа закінчується. Коли у них закінчуються борошно, олія та туалетний папір, Микола вирішує перетнути кордон із Білоруссю, щоб закупити необхідне. Його план спрацьовує і він повертається додому з продуктами. За його словами, йому довелося бути надзвичайно обережним, щоб не розгнівати прикордонників та не привертати до себе увагу. У селі у бабусі вони переховуються півтора місяця. Врешті українським військовим вдається звільнили Чернігів. Багато мешканців повертається.